Цитаты из книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки»
««Волохатий» швидко бігти не міг. Ймовірно, ґрунтовна трапеза щільно засіла у шлунку й непосильним тягарем магнітила до землі. Може, заважала загальна вага. Але тренований бігун зменшив відстань до втікачка набагато швидше, ніж припускав. Майже догнавши, щосили вдарив по правій лапі. Та якраз звільнялася від ваги тіла, щоб укотре стати опорною. Але завадив удар. Лапа змінила траєкторію й зачепилася за іншу. Цей підступний і недозволений у спорті прийом тут, у лісі, – як знахідка. І важка туша з усього розмаху гупнула на землю. М’який лісовий ґрунт зробив падіння не таким болючим. Акт гуманності лісу до свого. Хай і невідомо якого, але свого. Коли волохатий упав, Лисиця стрибнув на нього. Знав, що компаньйони дихають у потилицю і ось-ось прийдуть на допомогу. Інакше б не наважився на таку крейзонутість.»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Лисиця вже малював картину, де їхня «група захоплення» одягає наручники на великі лапи волохатого незнайомця. Він великий. Він сильний. Він по-дорослому пручається. Богдан, Жорик і головред розлітаються врізнобіч, немов іграшкові солдатики через примхи пустотливого малюка. Але тут на авансцені з’являється Братусь. Він пронизливо кричить і, наче в уповільненому прокручуванні відео, справжнім Ван Даммом летить у стрибку. Удар виходить таким сильним, що здоровань, мов сніп, гупає на землю, не тріпнувшись. «Не вбий його!» – розпачливо горланить Богдан і стрімко кидається до «об’єкта»…»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Наручники заховав у кишеню бриджів. Узявши пістолет, почав тягти Романченка в безпечне місце. До ґанку. Вдавалося важко, хоч капітан і намагався допомагати, відштовхуючись підборами. Прихилив до стіни. Офіцер почав рвати сорочку й обмотувати закривавлене плече. Виходило погано, але Романченко всміхнувся й підморгнув. Богдан показав «ок» і став прокрадатися до рогу. Десь там, за ним, Ведмедеря. Озброєний. Небезпечний. Страшний. Який не збирається зупинятися. Та й патронташ у нього, найімовірніше, чималенький. Вистачить і на Лисицю, і на добивання Романченка. А може, то хтось інший?»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Коли Антоніо одержав роль перевертня, його немов підмінили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рідній стихії, ніби саме цю роль чекав усе життя. І грав її, викладаючись до краплі, віддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цієї ролі. Навіть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усім хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Мені теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкіреною пащею. Мені вона відразу не сподобалася. Від неї віяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподібна. Антуан жартома мів, що тепер буде жити, як вовк: одержувати від життя більшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевільного, на яке ніхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець.»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«А раніше він міг зникнути на кілька днів і нікого не попередити? – Ні, такого собі не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч і творча, але порядок любить. І всю трупу привчив. У нас ні запізнень, ні зривів. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антоніо точно щось трапилося. Інакше б попередив. Кость за такі речі миттю відправить в аут. – А може, збулася мрія ідіота? – припустив Лисиця. – Тобто? – Знайшов багатеньку покровительку й зрозумів, що роботі можна помахати ручкою в лайковій рукавичці? Відлежується на білосніжних простирадлах і пестить пір’я синьому птахові удачі. – Усе одно подзвонив би. Навіть швидше. Похвастатися – його хлібом не годуй. Дай виставити напоказ успішне еgо. Нехай від заздрощів усі луснуть.»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Темна річ. Зворотна сторона місяця, так би мовити. Світ потойбічного. Адже вони живуть серед нас, як звичайні люди, а от коли настає опівнічна пора... Пам’ятаю, кум якось розповідав, що засиділися вони в лісі на шашликах. І додому вже час – так ні, у плясі ще трохи плюскотіло. От і вирішили «догуляти». А час – саме до півночі. Та й місяць у повні якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують – гілка хруснула. Потім – моторошний крик, який переходив у виття, а далі – тінь здоровецька (місяць же світить яскраво). А тінь ця майнула – і знову десь хруснуло. Так вони все кинули, у машину – і тільки закуріло. У Житомирській області це було. Біля Ружина.»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавою собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне – це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і прилеглі околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть – і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах...»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
«Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення. Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії – Жінки і Вовчиці – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав… Вони рушили в бік Житомира. Там багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…»
«Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» В'ячеслав Васильченко
