Рецензия на книгу «Солодка Даруся»

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос "Солодка Даруся" справедливо назвали "трагедією, адекватною історії ХХ століття", а саму Дарусю - "образом майже біблійним".

Це - українська історія 30-х - 70-х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах. І, як завжди, - майже хірургічне проникнення у психологію і дії персонажів. "Драма на три життя", як визначила жанр "Солодкої Дарусі" сама письменниця, - моральне застереження-забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця. Показать

«Солодка Даруся» Марія Матіос

Марія Матіос. Солодка Даруся. Роки написання 2002-2003.

                  «Ах, кабы добра! Все было бы спасено!»
                                                          Ф. М. Достоевский

Квітучою сільською мовою автор загадує містичну загадку, розв’язка якої лежить за межами моралі. У важкій ситуації люди роблять вибір не на користь життя і добра, хоча такий варіант був. Враження WTF - як у сцені з «Тітаніку», коли герой Ді Капріо потонув біля крижини, де було ще багато місця, не тільки для Кейт Вінслет.

Назва повісті «Солодка Даруся» має в тексті декілька значень: це і дурна, і маюча слабкість до солодкого, і сексуально задоволена. Додам, що «Даруся» може бути солодкою для тих, кому потайки подобається не тільки співчувати пригніченим жертвам, а й ненавидіти катів.

В широкому розумінні книга про відсутність відчуття справедливості, у вузькому – про життя людей в селі за часів Другої світової війни, боротьби ОУН проти радяньскої влади 1950-х років, та в 1970-80-х роках на Буковині.

З перших сторінок можна помітити згадку про покарання односельчан Дарусі за політичними мотивами («доспівалися про червону калину»). Це ніби вузлик червоної нитки, яка змалює свій візерунок в кульмінації твору.

Свою майстерність письменниця проявляє, описуючи сцени-анекдоти з життя простого народу у селі, проникаючу в душу гру на дримбі і народні мелодії «гуцулка» і «гора-маре». Але більш за все в пам’яті закарбовуються сцени допитів і розправ, змальовані у жахаючих подробицях.

Здається, що ідея твору в тому, що жорстокі методи боротьби представників радянської влади з оунівцями калічили життя селян.

Проте уповноважений від районного МГБ майор Дідушенко вчиняє насильницькі дії в селі з метою боротьби з оунівцями-бандитами, виконуючи наказ. Це його робота.

Менш яскраво зображуються несправедливості, які чинять цивільні - ображають своїх односельчан з особистих мотивів. Ось деякі приклади (WTF moments):

  • епізод фізичного покарання Дарусі у дитинстві батьком Михайлом. Людина, яку поза очі прозивали ксьондзом, докоряє Михайлові, - «ви так фальшиво дитину свою вчите». Через нещирі відносини між людьми докорили батьку, а постраждала дитина.
  • Селяни вчинили групове викрадення матері Михайла, в результаті чого вона померла страшною смертю, прив’язана до дерева в лісі. За цей злочин можна було отримати 5-10 роками позбавлення волі, але він минувся без покарання. Всі жителі села все знали і вирішили жити поряд із злочинцями, ніби так і має бути.
  • Сильні страждання Дарусі, які завдають цукерки, описуються як стальні обручі, що стискають голову. Це відомо всьюму селу, тому про солодощі не згадують і не дають жінці «розумні» люди, але це трапляється. Як це? Навмисне завдавати людині страждання?

Питання «Хто винен?» і «Чому?» задає тільки Іван і Матронка – прийдешні люди, не з Черемошного, а також Даруся, але не промовляє їх.

Більш за всіх мені подобається Іван Цвичок, колоритний дримбар, який любить своє ремесло. Він проявляє до Дарусі дієве кохання, намагається допомогти, не дає ображати. Загадковим для читача здається прощання Дарусі зі своїм любим. «Але хто винен, Марійо?... – Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто». Сусідка Марія знала відповідь, але не розповіла Івану, що сталося. Я не розумію, чому, адже вона була найближчою до Дарусі людиною в селі.

На одне з важливих запитань своєї жінки відповідає Михайло. «І люди не бояться гріха. <…> як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей так, щоби це було всім видко?!.. – Час такий, жінко…».

Матронка ототожнювала справедливість с Богом, вірила у нього і ревно молилась. Однак спочатку постраждала випадково, без вини, на допиті, потім за пустою підозрою – від коханого чоловіка, далі вона побачила як крадіжка минулася без покарання у всього села на очах. Картина допиту своєї дитини, здається, її остаточно добила. Однак те, що Матронка стала вважати ворогом свою 10 річну дитину, виглядає дивним. «То де Бог, чи він осліп»? Своїм фінальним вчинком Матронка завдала тяжкого удару своїй дитині. У мене питання: Навіщо? Адже Дідушенко її не впізнав через 10 років. Як можна було занапастити свою дитину, в час коли саме її і свою всю сім’ю треба було захищати?

Михайло прикриває оунівців, які забрали у нього, колгоспного заготівельника, «москальске добро». «Не збідніють. А від нас і всіх істинних українців подяка буде.» Нічого конструктивного вони не роблять, тільки грабують, і часто називаються в книзі бандитами. Чому Михайло каже «Я вже краще в Сибір піду…» - нехтує сім’єю і її добробутом заради незнайомих людей, нехай і з близькими переконаннями?

Тож відповіді на питання «Хто винен?» і «Чому?» у книзі звучать такі: судьба, люди і час.

На мій погляд автор доводить лінію своєї розповіді до трагічної кульмінації, щоб підкреслити важкість ситуації, яка склалася при радянській владі. Проте насправді не совіти зруйнували життя дитини, а рідні батьки. І я вважаю, вони не обґрунтовано рано здалися.

Це книга про те, як не треба робити в умовах війни і взагалі тяжких часів, а саме: не можна допускати розколу особистості і втрату моральних цінностей. Війна підриває порядок в країні, в населеному пункті, в людині. Наслідки цього набагато страшніші за наслідки фізичних руйнувань: процвітає мародерство, розкрадається гуманітарна допомога, та ін. В теперішні часи не обов’язково бути в зоні бойових дій, війна може вразити тебе де завгодно. Якщо подивитись вглиб себе, хтось може побачити, як пішли тріщини, а через когось вже з моторошним свистом продуває вітер, як крізь багатоповерхівку в Бородянці.

***

В книзі насипано багато, немов цукерок, фраз с ознаками «крилатості» – але всі вони окрім одної мені здалися нецікавими. Можливо, я інфантильний міленіал і звикла до столиці, але морок людських відносин, який вони зображують, не відчувається близьким для мене. Хотілося б, щоб для наступних поколінь чорна заздрість, ненависть і помста зовсім відійшла в давнину, відкривши дорогу доброті, відкритості і щирості.

Єдина цитата, яка вразила людяністю під час війни, була сказана другорядним персонажем: «Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити».

Неправдопоідності

  • Дивним виглядає, що Михайло не пробував зупинити Дідушенка під час допиту дівчинки. Адже там були ознаки порушення особистого простору дитини – дорослий чоловік дає льодяник до рота твоїй донці і тримає за паличку, торкається кіс, розплітає їх.
  • Дитина мовчазних батьків розмовляє як сороченя.
  • В повісті є згадка про Гітлера в непоганому контексті. Село на початку Другої світової війни переходило з-під влади Румунії до «совітів». За останніх євреї втратили свій бізнес, а потім повернулися, коли «совіти» пішли. Написано, що коли зайшли німці, людей особливо не чіпали. Далі були румуни, знов німці, які організували евакуацію. Фронт село обійшов. «На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища». Потім прийшли знов «совіти». Куди поділись євреї, чи дійсно німці їх не чіпали? Ясно не вказано. Був свідок Танасій Максим'юк, але про це не розповідається.

У відкритих документах можна прочитати, що в м. Чернівці (а населенні пункти в повісті відносяться до Чернівецької області) у жовтні 1941 р. відбулася депортація євреїв у гетто.

https://victims.rusarchives.ru/zayavlenie-ml-tilinmana-v-chgk-o-deportacii-evreev-v-getto-g-mogileva-podolskogo

Відгук Загребельного

Письменниця Марія Матіос романом "Солодка Даруся" сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності і суспільних табу – і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве і не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати.

Цитата Загребельного взята з самої книжки «Солодка Даруся». https://repozitorij.ffzg.unizg.hr/islandora/object/ffzg%3A1146/datastream/PDF/view (с. 10 зноска 14)

На мій погляд зазирати в історичне пекло очами жертви корисно, але здебільшого жертва мало що може зробити. Мені здається неефективним витрачати свої душевні сили на ненависть. Якщо відкрити ті жорстокі безодні, де представники твого народу були катами, зрозуміти чому, це могло б зупинити насильство у майбутньому. Але то, звісно, менш «хлібна» справа.

**

Після «Солодкої Дарусі» я вважаю, що красу села треба зберігати і продовжувати оспівувати, однак поведінку людей у соціумі села, якщо вона лишилась такою, як зображена в книзі, треба змінювати через виховання, освіту та органи правопорядку. Раніше я не думала про це взагалі. Селом треба займатись на державному рівні, тому що це скарб України, не тільки в економічному, а й в культурному сенсі.

Анна Пономаренко Анна Пономаренко17 дней 12 часов 56 минут назад

Ваше сообщение по теме:

Интересные посты

КОК. Анонс встречи 31 июля 11-00 (мск). Орхан Памук "Чумные ночи"

Следующая встреча Книжного Онлайн Клуба запланирована на 31 июля 11-00 мск, будем обсуждать новинку... Читать далее

Сегодня, 5 июля, в истории

В этот день родились: 1789 — Фаддей Венедиктович Булгарин (урожденный Ян Тадеуш Булгарин) (на... Читать далее

Выбираем лучшую рецензи (май/июнь 2022) ФТЧ

Голосование продлится до 10 июля до 12-00 (мск)РЕЦЕНЗИИ: 1. Leka-spkushka: Стивен Кинг... Читать далее

Свечи по книгам

А вы когда-нибудь такое видели? Сейчас создают ароматы по любому книжному герою. У меня теперь... Читать далее

Прямой эфир

Рецензия недели

Жена лекаря Сэйсю Ханаоки

«Жена лекаря Сэйсю Ханаоки» Савако Ариеси

Сэйсю Ханаоки – знаменитый японский врач, которому удалось впервые в мире провести операцию под общим наркозом. Легендарная личность, во времена изоляции эпохи Эдо объединившая достижения... Читать далее

гравицапа гравицапа5 дней 11 часов 46 минут назад

Все рецензии

Реклама на проекте