Рецензия на книгу «Ґудзик»

Роман «Гудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з гудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя... Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди. А можливо, цей роман про... дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю? Показать

«Ґудзик» Ірен Роздобудько

Книга потрапила до моїх рук майже випадково. «Майже», тому що я все ж таки шукала щось почитати, і ці пошуки завели мене до університетської бібліотеки, де привітна жіночка, на моє прохання дати книжку нашого українського сучасника, із посмішкою на обличчі простягнула мені невеличку і доволі пошарпану книжечку Ірен Роздобудько «Ґудзик». «Почитай ось цю, вона легка і розважальна».
Ну що ж, пані, дозвольте мені з вами не погодитись. Сьогодні я закінчила читати цей роман і легким я його можу назвати лише з огляду читабельності – книга йде на одному диханні. Як «розважальну» я її не сприйняла, як взагалі людські страждання можна сприймати за розвагу?
Ця книга одночасно занадто глибока і занадто поверхнева. Тому, хочу сказати пару слів щодо головних героїв.
Ліза переді мною постає рибою, котра плаває на мілині. Я від щирого серця не розумію, що Денис у ній знайшов. Безперечно вона від природи була наділена шармом. Не має сумніву, що вона сильно любила свою доньку, вона справді жила нею, а коли та остаточно зникла із життя Лізи, то і життя втратило сенс. Як перед матір’ю, я кланяюсь перед нею, але ж це не вся її сутність.
Денис – людина із скаліченим життям, до того ж, він сам його скалічив, якщо можна так висловитись. Хоча тут постає таке питання: «Чи владна людина над Серцем?» Йому ж дійсно наказати неможливо. Денис намагався, але всі спроби пішли коту під хвіст. Парадоксально те, що він все життя шукав не саме кохання, а Лізу. Він не віддавав данину глибокому почуттю, а займався ідоловірством, хоча на вряд чи розумів це. Денис так сильно жадав кохання Лізи, брак якого, як він сам каже «викликав фантомні болі», що саме через цю «сліпоту», як на мене, він і втратив справжнє кохання, справжню жінку, яка обожнювала його.
Ліка – найдивовижніше і найчистіше створіння на сторінках «Ґудзика». Людиною її назвати не вистачає духу, адже людині не властиво бути ідеалом. Ліка, може, й не стовідсотково ідеальна, але з усіх персонажів книги до нього вона підійшла найближче. Ця дівчина готова дарувати своє тепло навколишньому світу, не вимагаючи нічого в обмін. Вона вірила, що в кожній людині живе доброта, а життя її кидало з берега до берега, намагаючись запевнити дівчинку в протилежному.
«…слова для Енжі важили так само мало, як і гроші. Вона довіряла відчуттям. Вона усміхнулася до мене. У цей момент мені здалося, що скупався під сонячним душем.» - це слова наймудрішого, на мій погляд, персонажа роману Джошуа Маклейна. Він присутній лише на 8 сторінках книжки, але кожне його слово хочеться цитувати:
«…у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, лишаючись вічними дітьми…»
Що мене ще вразило? Все в книжці було зовсім не так, як я собі уявляла – я не змогла передбачити ні однієї події.
Читайте. Насолоджуйтесь майстерністю українського слова!

----------------------------------------------------------------------------------------

Книга попала в мои руки почти случайно. «Почти», потому что я все-таки искала что-то почитать, и эти поиски привели меня в университетскую библиотеку, где приветливая женщина, на мою просьбу дать книгу нашего украинского современника, с улыбкой на лице протянула мне небольшую и довольно-таки пошарпанную книжечку Ирэн Роздобудько «Пуговица». «Почитай вот эту, она легкая и развлекающая»
Ну что же, госпожа, позвольте мне с вами не согласиться. Сегодня я закончила читать этот роман и легким я его назвать могу только с точки зрения читабельности – книга идет на одном дыхании. Как «развлекательную» я ее не восприняла, как вообще человеческие страдания можно принимать за развлечения?
Эта книга одновременно слишком глубокая и слишком поверхностная. Поэтому, хочу сказать пару слов по поводу главных героев.
Лиза передо мной постает рыбой, плавающей на мели. Я от чистого сердца не понимаю, что Денис нашел в ней. Беспрекословно, природа одарила ее шармом. Нет сомнений, что она сильно любила свою дочь, она действительно жила ею, а когда та окончательно исчезла из жизни Лизы, то и сама жизнь потеряла смысл. Как матери, низкий поклон ей, но это же не вся ее сущность.
Денис – человек с покалеченной жизнью, к тому же, он сам ее покалечил, если можно так выразиться. Хотя тут возникает такой вопрос: «Имеет ли власть человек над Сердцем?». Ему ведь действительно приказать невозможно. Денис пытался, но все попытки пошли коту под хвост. Парадоксально то, что он всю жизнь искал не саму любовь, а именно Лизу. Он не осознавал важность глубокого чувства, а занимался слепым боготворением, хотя едва ли осознавал это. Денис настолько жаждал любви Лизы, отсутствие которой, как он сам говорил «вызвал фантомные боли», что именно из-за этой «слепоты», как по мне, он и потерял истинную любовь, настоящую женщину, которая обожала его.
Лика – самое невероятное и чистое создания на страницах «Пуговицы». Не хватает смелости назвать ее человеком, ибо людям не свойственно быть идеальными. Лика, может, идеальна не на все 100%, но со всех персонажей книги к нему она подошла ближе всех. Эта девушка готова дарить свое тепло окружающему миру, не требуя ничего взамен. Она верила, что в каждом человеке живет добро, а жизнь ее бросала от берега к берегу, стараясь разубедить в этом.
«…слова для Энжи значили так же мало, как и деньги. Она доверяла чувствам. Она улыбнулась мне. В это мгновение мне показалось, что я попал под солнечный душ.» - это слова самого мудрого, на мой взгляд, персонажа романа Джошуа Маклейна. Он присутствует только на 8 страницах книги, но каждое его слово хочется цитировать:
«…в вашей стране я сделал много удивительных наблюдений: мужчины тут всегда требуют жертв. Этого я никогда не мог понять! У вас потрясающе красивые женщины, более того, они хотят вас, преклоняются перед вами, они стараются стоять в тени и подавать вам полотенце, несмотря на то, что устают и страдают не меньше вашего. Из материнских рук вы переходите в руки своих невест, продолжая оставаться вечными детьми…»
Что меня еще поразило? Все в книге было совсем не так, как я себе представляла – не смогла предугадать ни одного события.
Читайте. Наслаждайтесь мастерством украинского слова!

santara

Не читала

Дякую за чудову рецензію. Давно час прочитати цю книгу)
Бажаю Вам прожити цю історію :)
Hi_Alisa

Не читала

Роздобудько! всё никак не дойду до неё:)
p.s. вы второй человек на моей памяти, нашедший на клавиатуре букву "Ґ" :)
Экранная клавиатура мне в помощь :)
Ще нічого не читала у Роздобудько, треба спробувать.

Ваше сообщение по теме:

Прямой эфир

Рецензия недели

Ритуал

«Ритуал» Адам Нэвилл

Четверо английских хорошо упитанных мужчин в самом расцвете сил отправились в турпоход по местам боевой славы шведско-норвежских троллей. Так как двое из них были выше средней упитанности и... Читать далее

Lemonstra Lemonstra3 дня 27 минут назад

Все рецензии

Реклама на проекте

Поддержка проекта BookMix.ru

Что это такое?